25 квітня 2013 року в Національному університеті “Львівська політехніка” у рамках авторського проєкту депутата Верховної Ради України від ВО “Свобода”, мовознавця Ірини Фаріон “Від книги до мети” відбулася творча зустріч із відомим українським поетом та видавцем Іваном Малковичем.

Представляючи гостя, Ірина Фаріон зауважила, що їй ще ні перед одним чоловіком не хотілось так мовчати, як перед ним. “Хочеться забитися в кутик з його Янголом на плечі і там поговорити з Господом, з природою, з сутністю, з покликанням. Я собі дякую, що ми є сучасниками разом із ним. Саме в ці дні 21 рік тому народилося видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, видавництво, яке читають, як визначив Іван Малкович, “від 2-х до 102-х”. Це коло, яке стало колом життя української еліти, колом життя українських вільних самодостатніх людей. “У руці маю ружу, язик – за оружжя, а в серці якась коляда”. Оце – Іван Малкович і зараз він нам наколядує”, – так представила гостя Ірина Фаріон.

Під час виступу Іван Малкович поділився спогадами про далекі 80-ті: “27 років тому, якраз після Чорнобильської катастрофи, ми з моєю майбутньою дружиною їхали до Львова. Їхали сюди на день народження до мого майбутнього кума Віктора Неборака. Була музика, танці. Під час одного повільного танцю ми з Яриною побачили, що усі танцюють від нас на відстані. Боялися, що раз приїхали з Києва – то були “радіаційні”. І нам було сумно, бо не знали, чи ми справді “радіаційні” чи ні. І тоді у Львові я написав вірш “Стрімкими ріками зелених електричок ми допливли у Львів”.

Глядачі цікавились, чи видавець Іван Малкович не затуляє собою поета-Малковича.

“Доля вибрала ту стежку, якою я буду заробляти на хліб насущний. Я не знаю, коли я поет, коли я видавець… Я не такий традиційний директор, який сидить у кріслі, попиває каву, по телефону розмовляє. Сам читаю рукописи, сам верстаю книжки, редагую. Не довіряю коректорам, бо якщо їм довіряти, то в українській мові залишилось би 2-3 тисячі слів. Я сам читаю, редагую, займаюсь папером, який буде сорт паперу. Знаю, що деякі видавці приходять на паперові фабрики і кажуть: “Дайте нам такого паперу, як у Малковича в такій книжці, в такій”. Тепер є чимало хороших українських видавництв, і я чогось у них теж вчуся. Між тим, я змушений писати дитячі книжки. Є дитяча художниця, з якою ми створили книжки “Мед для мами”, “Вовченятко, яке запливало далеко в море”. Вона приходить і каже, що хоче намалювати ведмедика, будиночок і таке інше. Ми сидимо думаємо, вона малює різні образи, а потім я вигадую сюжет. Тому я не знаю, хто я? Я пишу інколи щось для дітей. Одну книжку художниця малює три роки, так було із книжкою “Сто казок”, кожен художник малює роками. Тому я ніколи не знаю, ким мені доведеться бути – чи директором, чи редактором, чи тим, хто замовляє папір, працює з авторами. Інколи мені приходять вірші, щоправда, все менше і менше. Ви знаєте, що вірші пишуться до 30–32 років. Я колись жартував, що поет Малкович покинув цей світ доволі молодим. Іноді я його “надибую” в Києві. От так я і існую, все це в мені нероздільне. Така ходяча “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, – поділився Іван Малкович.

За його словами, він звик апелювати до студентів, а звертатись до старшого покоління для нього є незвичним.

“Нам варто робити все, щоб наші сини ставали генералами, доньки досягали чогось. Щоб вони посідали найкращі місця, жили в центрі Києва. Щоб ми, українці, керували в державі. Але не так, щоб люди приїжджали до Києва і переходили на російську мову. Я завжди розумів рідну мову, як внутрішню батьківщину. Як святого духа нам вділяється при народжені, так і мова нам вділяється. Якщо нас 50 млн., то вона вділиться кожному з 50-ти мільйонів. Це твоя батьківщина, яка якщо ти десь поїдеш на еміграцію, вона тут, у серці. Човен, човенце, жито, Дніпро. І воно з тобою, бо воно тільки наше. А вони не хочуть, щоб був Дніпро, а щоб “вода” просто була”, – розповів поет.

Створити дитяче видавництво Івана Малковича спонукало те становище, в якому перебувало наше суспільство.

“Наша Україна – в центрі Європи. Я завжди наголошую, що вона п’ята за населенням, але перша за територією. І в цій країні не було кінематографа для дітей. Трошечки був той чудовий час Миколайчука, Іллєнка, Параджанова. Навіть мультиків було мало. Був мультик про козаків, але персонажі не говорили, бо боялись, щоб вони заговорили, і титрувалось все російською мовою. І тому я вирішив одну по одній видавати дитячі книжки. Бо коли немає фільмів, мультфільмів, я хотів робити книжку, і щоб вона була така гарна, щоб дитина розуміла, що це якийсь екран. Це екран у такий гармонійний світ, правильний, щоб дитина сама ставала режисером, оператором, щоб вона запам’ятала, що в її дитинстві була книжка гарна. І коли їй на якомусь життєвому шляху постане питання покидати батьківщину чи ні, то може, тою однією краплею вирішальною, яка переважить шальки терезів, буде оцей спогад. Ні, я лишусь тут, бо у мене принаймні були книжки гарні. Це та надія, що ми можемо жити гарно”, – зазначив видавець.

За словами Івана Малковича, він завжди перед собою ставив великі плани щодо книжок – хотів створити універсальні книжки.

“Абетка” стала такою. Згадуючи своє дитинство, я згадав перший свій спогад. Тато учить мене молитву “Ангелику мій, охоронцю мій”. Мені десь три з половиною роки. І він каже: “Іванку, скоро прийде Миколай і запитає, чи ти вмієш молитись?” І справді до нас приходив Миколай 46 років, і я не знаю, чому він був подібний на нашого тата… Потім я зрозумів, що мій перший спогад дитячий став першою сторінкою моєї першої книжки. Мені здається, що цей ангел і досі нас охороняє. Потім була знакова для мене книжка “Улюблені вірші”. Я ретельно добирав до неї вірші наших улюблених поетів. Потім вийшла “Дитяча Євангелія”, перше видання. Цю книжку у 1992 році прочитав і благословив Патріарх Мстислав, в нього просльозились очі, коли він її читав. А потім цю книгу благословив кардинал Любачівський. Друге видання вийшло дуже красиве. Я отримав благословення від кардинала Гузара, від Філарета, від Сабадана. Бо поділ на конфесії – це тільки в наших головах, а віра – одна.

Я буду щасливий, коли наші діти читатимуть одне Євангеліє, щоб вони могли одними цитатами жити, щоб вони могли цитувати одні твори. Бо в нас в Україні є дві паралельні нації нібито. Одні співають “Баюшкі-баю”, а інші – “Люлі-люлі”. Нам, українцям, бракує цієї частотності цитувань. Що визначає український простір, етер? Це частотність цитувань українських культурних артефактів. На радіо чи телебаченні, якщо щось хочуть процитувати, то обов’язково щось вмикають російське. Ми знаємо щось з Шевченка, рядок з Лесі Українки. І немає такого, щоб ми цитували свої фільми, мультфільми, переклади. В цьому плані Ліна Костенко дуже важлива постать української культури. Її твори дуже цитабельні, афористичні, вони запам’ятовуються. У Харкові була чудова зустріч з цією поетесою. Ми боялись, що нас туди не пустять, але директор будинку культури любила поезію Костенко. Бо колись їй освідчувались у коханні її віршами”.

Іван Малкович розповів, що мріє видати книгу про козацький гетьманський рід Розумовських.

“Парадокс долі: батько імператриці Єлизавети, Петро І під Полтавою фактично знищив всі наші надії на українство, а його донька любить все українське. Фаворит Єлизавети, нащадок славетного козацького роду Олекса Розумовський вивозить для навчання свого брата Кирила в Європу, готує стати українським гетьманом. Пізніше Кирило Розумовський стає президентом Російської академії наук, а його ж син Олекса став царським міністром освіти. Саме він є засновником всіх цих “царско-сєльськіх” ліцеїв, бібліотек, тому що його батько відкрив у Петербурзі перший приватний ліцей для навчання власних дітей. На честь ще одного представника роду Розумовського, Андрія, який чудесно вмів співати, зачаровував королев та князівен, Бетховен присвятив 5 і 6 симфонію та 3 скрипкові квартети. Він пропонував купити Моцарту палац у Катеринославі в Україні, проте великий музикант писав Реквієм, був уже хворий. Саме в цей час Андрій Розумовський заприятелював з Бетховеном, який використовував у своїх творах українські мелодії. Він створив перший професійний музичний квартет, де грав другу скрипку, тобто був хорошим музикантом. Вже на початку ХХ ст. ерцгерцог Франц-Фердинанд, через вбивство якого й почнеться Перша світова війна, пише до цісаря Австро-Угорської імперії про те, що є офіцери російської імперської армії, які прагнуть створити Українську державу. Це було 1912 року, у Відні їх представляє хтось із роду Розумовських. Тобто через значний проміжок часу ідея України збереглася у пізніх нащадках Розумовських. Я хочу, щоби ці твори про таких визначних українців були написані легко, аби з цих книжок наші діти пізнавали історію України, пишалися нею”, – зазначив Іван Малкович.

Пропонуємо вам відео репортаж з заходу:

… а також повний відеозапис: