Микола Степанович Тимошик (18 січня 1956, село Данине Ніжинського району Чернігівської області) український вчений, журналіст, публіцист, літературний критик, видавець.

Доктор філологічних наук (1997). Професор (2002). Академік Академії наук вищої школи України (від 2005 року). Завідувач кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Член Національної спілки письменників України (від 2000 року). Член Національної спілки журналістів України (від 1981 року). Голова Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка). Директор науково-видавничого центру «Наша культура й наука».

Заступник голови Навчально-методичної комісії з масової комунікації при Міністерстві освіти та науки України. Член Експертної ради Національної програми «Українська книга» при Держтелерадіо України. Експерт щорічної акції «Книжка року» часопису «Книжник-ревю».

Біографія

Микола Тимошик народився в селянській родині. Батько Степан Єлізарович (1918–1996) 1944 року повернувся з фронтів Другої світової війни інвалідом першої групи. Мати Галина Іванівна (1925–1996) все життя пропрацювала в колгоспній ланці й на тваринницькій фермі. Її батька на початку колективізації за незгоду вступати до колгоспу розкуркулили та виселили на Соловки.

Закінчивши школу, 1973 року Микола вступив на факультет журналістики Київського університету. 1975 року поїздка до Львова, коли Микола вперше потрапив на Західну Україну, справила на студента Тимошика колосальне враження: екскурсії старовинним містом, орган у костелі, особлива атмосфера й культура.

1978 року закінчив факультет журналістики Київського університету. Відмовився від цільової аспірантури.

Вісім років (від серпня 1978 року серпня 1986 року) працював у редакції обласної газети «Радянська Буковина» (Чернівці) — кореспондентом, старшим кореспондентом, власним кореспондентом, завідувачем відділу. Після публікації одного із перших нарисів «Дипломи однієї сім’ї» (за 26 лютого 1978 року) Миколу Тимошика намагалися навіть «притягнути до відповідальності» за те, що не узгодив матеріалу із місцевим відділом держбезпеки, бо герой нарису не хотів колись іти до колгоспу.

Від серпня 1986 року до лютого 1987 року — головний редактор обласної комсомольської газети «Молодий буковинець» (Чернівці).

Далі перейшов на роботу в Київ. Від лютого 1987 року до грудня 1988 року Микола Тимошик працював інструктором сектору преси ЦК ЛКСМУ.

Від січня 1989 року до серпня 1990 року — член редколегії, редактор першої категорії Головвидаву Держкомвидаву України.

Від серпня 1990 року до грудня 1998 року — завідувач редакції, головний редактор (від 1992 року) видавництва «Либідь» при Київському університеті.

Від грудня 1998 року до серпня 1999 року — директор Науково-видавничого центру «Наша культура і наука».

Від 1991 року — старший викладач, доцент, від вересня 1999 року — професор. У 2002–2010 роках — завідувач кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського університету. Викладає нормативні курси «Основи видавничої справи та редагування», «Авторське право» та «Історія видавничої справи» [1].

Стажувався в Колегії Святого Андрія Манітобського університету (Канада, 1997, 2000), Українському вільному університеті (Мюнхен, 1998), Інституті перепідготовки журналістів Fojo (Швеція, 2003), Міжнародному Андалузькому університеті (Іспанія, 2006).

Оскільки Микола Тимошик першим з українських учених ретельно опрацював наявні в Києві, Львові, Кам’янці-Подільському, а також у Швейцарії архівні матеріали про життя й діяльність Івана Огієнка, упорядкував і вперше видав в Україні його найголовніші фундаментальні твори, а також своє докторське дослідження «Голгофа Івана Огієнка», Колегія Святого Андрія у Вінніпезі та Конссисторія Української православної церкви в Канаді вважали за доцільне підтримати його подальші досліди цієї тематики й надати йому допомогу в опрацювання восени 1997 року архіву митрополита Іларіона, що зберігається в Консисторії УПЦ у Канаді [2].

Виступав із лекціями в навчальних і наукових закладах Бельгії, Великої Британії, Іспанії, Ізраїлю, Канади, Китаю, Німеччини, Польщі, Росії, Сербії, Франції,Швейцарії, Швеції.

Дружина Надія Вікторівна (* 1960) — заступник директора Київської загальноосвітньої школи № 155. Дочка Аліна (* 1983) — бакалавр міжнародних відносин, магістр журналістики. Син Ярослав (* 1986) — студент Київського університету.

Захоплюється колекціонуванням стародруків, подорожами.