Іва́н Степа́нович Марчу́к (* 12 травня 1936, с. Москалівка, Лановецький район, Тернопільська область) — українськийживописець, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка. Почесний громадянин Тернополя. 2007 року потрапив до рейтингу 100 найвизначніших геніїв сучасності, який уклала британська газета The Daily Telegraph.

Біографічні відомості

Народився в родині відомого на всю округу ткача.

Після закінчення 7-річної школи вступив до Львівського училища прикладного мистецтва ім. І.Труша на відділ декоративного розпису, де навчався протягом 1951–1956 років.

Після служби в армії продовжував навчання на відділі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва, який закінчив1965 року.

Протягом 1965–1968  років працював у Інституті надтвердих матеріалів НАН України.

Протягом 1968–1984 років працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.

З 1984 року — на творчій роботі.

Протягом 1989–2001  років мешкав у Австралії, Канаді й США.

Тепер живе та працює в Києві.

Творчість

Доробок митця налічує близько 4 тисячі творів і понад 200 персональних виставок.

До 1988 року Спілка художників офіційно не визнавала творчість Івана Марчука, хоча він мав понад 15 експозицій у різних містах колишнього СРСР (перші виставки 1979 і 1980 років у Москві [1]). І лише 1988 року його прийняли у члени Спілки художників України.

Є засновником нових стилів у мистецтві, зокрема «пльонтанізму» (таку назву митець жартома дав своєму стилю – від слів «плести», «пльонтати»: картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток).

Сьогодні його картини вражають мистецтвознавців Європи, Америки, Австралії, йому пропонують виставлятися в найкращих залах світу, і це все на противагу минулому гонінню та переслідуванню в Україні.

Про періоди своєї творчості художник говорить:

«Іноді мені на виставках кажуть про мої роботи, що такого ще ніколи не бачили, а я кажу — коли б ви таке бачили, то не бачили б мене. Бо цінується те, чого ще ніколи не було. Тому я сколихнув цей світ. Було 9 періодів творчості, „9 Марчуків“ і кожен з них чимось дивує. Я, в першу чергу, себе повинен дивувати. Щось весь час крутиться в голові, треба щось нове робити. Коли я вже підписую картину, я відсилаю її в світ і знаю, що відгук на неї буде неодмінно. І „десятий“ Марчук буде обов’язково. Визріває».

Про мистецтво:

«Для мене мистецтво — це життя й одкровення. Іншої альтернативи нема. Й водночас мистецтво — це каторга. Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу. Це присуд долі, карма, вирок, приреченість. І нікуди не дінешся. Я мрію погрітися на пляжі, полежати у траві, слухаючи як вона росте, я хочу дивитися, як пливуть у небі хмари, хочу тішитися, веселитися, спілкуватися в компанії, не відмовився б піти до школи, щоб когось там чогось навчити. А потім думаю: а мені ж теж хочеться самому щось зробити. Непереможна думка!»

Періодизація творчості

Митець ділить свою творчість на 5 періодів: «Голос моєї душі», «Цвітіння», «Пейзажі», «Портрет», «Абстрактні композиції». Твори кожного періоду відрізняються за стилем та малярською манерою. Замість звичайного мазка він винайшов спосіб нанесення на полотно найтонших цівок кольору, що створює дивовижне мереживо, завдяки якому досягає неймовірного світіння й відтінків кольору.

Погляди відомих людей

Олесь Доріченко:[2]

«Іван Марчук уміє перетворити звичайне буденне життя — у сцену, в театр, а в своїх картинах — показати сокровенні глибини буття. Але при цьому Марчук — таємничий, він нікому до кінця не відкриває своєї душі, та й сама його творчість — якась насторожена тиша, перехідний стан — ніби перед великим вибухом. Це — Велика Тайна, яка є не простим спогляданням, а викликає зворотні шалені емоції.»

Відзнаки і нагороди

1989 емігрував до Австралії, потім жив у Канаді та США. Широке визнання митця за кордоном спричинило прийняття його до Спілки художників СРСР без його відома.

1990 — Марчук відвідав Україну й відбулася його перша офіційна виставка в Києві — у Державному художньому музеї українського образотворчого мистецтва (нині —Національний художній музей України).

1996 — отримав звання Заслуженого художника України.

7 березня 1997 — став лауреатом Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка.

2001 – остаточно повернувся в Україну.

2004 – у Києві заклали музей Івана Марчука, який, проте, досі не збудований.

2006 – Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. Сьогодні «Золота гільдія» нараховує 51 художника з усього світу [Джерело?].

У жовтні 2007 був включений до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності» (72-е місце) [3]. На формування рейтингу впливали: роль в зміні системи поглядів, суспільне визнання, сила інтелекту, досягнення та культурна значимість кожного з кандидатів.

Картини Івана Марчука зберегаються в багатьох колекціях у різних країнах світу.

Музей Марчука

2005 Президент України Віктор Ющенко обіцяв створити всесвітньовідомому художнику музей його картин на Андріївському узвозі у Києві. Було навіть закладено капсулу на місці майбутньої споруди. Музей не було створено.

Перший музей художникові створили його земляки у рідному селі Москалівці 2010 року. На відкритті його був сам І.Марчук.