Хресне ім’я Юрій, син Андрія та Марії. Батько – інженер-будівельник, мати вчителька хімії. Народився 28 січня 1956 р. в Мурапталовському радгоспі Куюрґазинського р-ну Башкирської АССР Російської СФСР (нині селище Свобода). Того ж року родина повернулася до міста Балаклії Харківської обл. Там навчався в середній школі № 2 (1963-1973), працював столяром, коректором районної друкарні (1973-1974).

Навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету протягом 1974-1979 рр. (спеціальність – українська мова та література). 1979-1981 рр. працював викладачем української мови та літератури в середній школі № 6 м.Балаклії. З лютого 1981 р. – викладач (з 1989 р. доцент, з 2010 р. професор) кафедри історії української літератури Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. З 2006 р. викладає курс «Українське літературне бароко» в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (Київ). Керував підготовкою кандидатських дисертацій Олександра Борзенка (1996), Ігоря Помазана (1998), Олени Матушек (1999), Тетяни Левченко (2003), Тетяни Трофименко (2003), Світлани Журавльової (2010), Лариси Литвин (2010).

1987 р. захистив у Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка дисертацію на ступінь кандидата філологічних наук «Києво-Печерський патерик в історико-літературному процесі XVI-XVIII ст. на Україні». Текст дисертації видано 1990 р. (Київ, видавництво «Вища школа»).

14 травня 2009 р. захистив у Києво-Могилянській академії дисертацію на ступінь доктора філологічних наук на тему «Аскетична література Київської Руси». Текст дисертації видано 2005 р. (Харків, видавництво «Акта»).

Наукові дослідження присвячені поетиці середньовічної та барокової прози, історії Церкви, аскетичній культурі. Автор десятків публікацій з проблем духовного життя, суспільної ролі Церкви.

У співавторстві з В.С.Калашником і А.О.Свашенко видав «Самоучитель украинского языка» (К.: Вища школа, 1989; 2-е вид. – К.: Вища школа, 1990).

Пастирські праці за 1993-2005 рр. вийшли окремою збіркою: «Дім Мій буде домом молитви» (Харків-Львів, 2006), інтерв’ю видані під назвою «Розмови на межі тисячоліть» (Харків-Львів, 2008). Проповіді видані окремо: «Майте любов поміж собою» (Харків-Львів, 2010).

Протягом 1988-1990 рр. працював у громадсько-політичних організаціях «Спадщина», Товариство української мови ім.Т.Шевченка, Народний Рух України, брав участь у їхньому створенні на Харківщині. 15 лютого 1990 р. організував ініціятивну групу для створення православного братства, 7 липня 1990 р. очолив Українське Православне Братство на Харківщині, яке згодом увійшло до Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного УАПЦ. 13 грудня 1991 р. – 12 грудня 1992 р. був головою Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного.

Монаший постриг з іменем Ігоря прийняв 12 березня 1992 р. в Свято-Михайлівському монастирі м.Києва. Організував перший єпархіяльний собор 5 квітня 1992 р. і відновлення Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви. З благословення Патріярха Київського і всієї України Мстислава 20 грудня 1992 р. висвячений на ієродиякона, 4 січня 1993 р. – на ієромонаха, 12 липня 1993 р. – на єпископа Харківського і Полтавського.

17 жовтня 1996 р. указом патріярха Димитрія призначений керуючим справами Патріярхії УАПЦ. 14 вересня 2000 р. обраний на цю посаду Помісним Собором УАПЦ. Після упокоєння патріярха Димитрія перебуває під омофором митрополита УАПЦ в діяспорі. 27 вересня 2000 р. призначений митрополитом Константином його особистим представником в Україні.

29 травня 1997 р. Помісним Собором УАПЦ піднесений у ступінь архиєпископа.

Богословську освіту здобув у Колеґії Патріярха Мстислава (Харків). Ректор Колеґії Патріярха Мстислава (з 1994 р.).

Основні публікації:

Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI – початку XVIII ст. на Україні. – К.: Наук. думка, 1990. – 180 с.

Исиченко Ю.А., Калашник В.С., Свашенко А.А. Самоучитель украинского языка. – К.: Выща школа, 1989. – 278 с.

Загальна церковна історія: Підручник для вищих духовних шкіл. – Харків: Акта, 2001. – 601 с.

Монашество давнього Єгипту. – Харків: Акта, 2002. – 214 с.

Історія Христової Церкви в Україні: Підручник для вищих духовних шкіл. – Харків: Акта, 2003. – 472 с.

Аскетична література Київської Руси. – Харків: Акта, 2005. – 374 с.

Дім Мій – буде домом молитви. – Харків; Львів, 2006. – 432 с.

Розмови на межі тисячоліть : Інтерв’ю за 1999-2007 рр. – Харків; Львів : Святогорець, 2008. – 368 с.

Майте любов поміж собою: Проповіді. – Львів; Харків: Святогорець, 2010. – 455 с.

Історія української літератури : Епоха Бароко (XVII-XVIII ст.). Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, рекомендований Міністерством освіти і науки України. – Львів ; К. ; Харків : Святогорець, 2011. – 568 с.

Адреса:

Поштова адреса: Свято-Дмитрівська церква Полтавський Шлях, 44 Харків 61052 Ukraine.

Тел.: +380 (57) 712 11 71.

Мобільний телефон: +380 (50) 571 35 09.

Веб-сторінка: www.bishop.kharkov.ua

Пропонуємо для роздумів окремі сентенції від архиєпископа Ігоря Ісіченка:

Відрив від питомої традиції, виродження демократії в космополітичний лібералізм відкриває перед нею перспективу квітки, зрізаної і поставленої у вазу.

Ліберальна ідея принесла разом із матеріяльним насиченням культ насильства, падіння моралі, загальну зневіру.

Перспектива суспільного служіння Церков – у виробленні власної соціяльної доктрини з чіткими пріоритетами, відстоюваними через політиків, що належать до цих Церков.

Незалежність Церкви починається з її вміння сказати «ні».

Найголовніше для людини – це навчитися молитися.

Покликання Церкви – відновити в людині відчуття внутрішньої свободи.

Космополітизм християнства – це легенда, вигадана соціялістами у ХХ столітті.

Християнство […] дає чудову модель для гармонійного сполучення різних етнічних культур в одній світовій цивілізації.

Ліберальна ідеологія є нині найбільшою загрозою для европейської цивілізації.

Церква завжди із застереженням ставиться до вибору більшости.

Мудрість історії дає їй безліч прикладів того, як вибір більшости виявлявся хибним.

Коли ми втрачаємо розуміння ролі Церкви у своїй історії, ми неодмінно втратимо свою етнічну свідомість.

Для Церкви йти в ногу з часом може значити капітулювати перед часом. Церква ж натомість повинна вміти допомогти людині подолати плинність часу, відчути присутність у світі тих фундаментальних засад, вічних цінностей, які не змінюються зі зміною суспільно-політичної кон’юнктури або зміни режиму.

Ліберальні цінності засвідчили свою порожність.

Нашого сучасника необхідно підвести до потреби пізнання Євангелія не як пам’ятки давнини, а як живлющої сили в духовній пустелі, на яку ми інколи обертаємо наш сучасний світ.

Найефективнішою проповіддю завжди є проповідь власним прикладом.

Ми маємо теперішню владу для того, щоб зрозуміти: не вона й не якась інша, може, краща й компетентніша влада має вирішувати долю нації, а сама нація, ми з вами.

…ми пережили дуже важкий процес десакралізації влади в нашій свідомості, щоб ми поволі звільнялися від комплексу страху перед владою, щоб відчували в собі найпотрібнішу рису громадянського суспільства – відчуття господаря.

Для справді гармонійного співжиття різних етнічних груп в Україні необхідно потурбуватися про те, щоб здоровим був господар і щоб його права були гарантовані.

Я б узагалі уникав цього підступного терміна «об’єднання». Може, доречніше було б говорити про «творення єдиної Помісної Церкви» як повернення до київської традиції, штучно перерваної 1686 року.

Що вище ми здіймаємося в мистецтві молитви, то ощадливіше стає наше слово.

У ставленні до «міжцерковних діялогів» в Україні треба мати дві головні риси: почуття гумору й витримку. Закінчуються вони завжди однаково, зводячись до більш або менш вдалих піяр-акцій. Але можуть змусити нервувати, шукати сенсу цих «діялогів». Сенсу ж тут годі шукати.

Львів’янам я б радив частіше пригадувати, у кого вчилися української літературної мови учасники «Руської трійці», звідки прийшли ідеї Миколи Міхновського в політичну свідомість українців.

Найбільша проблема в нас, в Україні, – це не пріоритет національних цінностей.

…місією Церкви є завжди боронити правду, якою б неприйнятною для держави вона була, для окремих осіб. «Пізнайте правду і правда зробить вас вільними», – я ці слова Євангелія дуже часто собі повторюю.

Політика – це вибухівка в підвалинах Церкви.

Пізнання правди про себе, довколишній світ, власне минуле найпевніший, найбільш відповідний християнському вченню шлях перетворення себе на справді вільну людину.

Є в нас, українців, хвороблива риса – жаліти себе.

Із книги: Архиєпископ Ігор Ісіченко. Розмови на межі тисячоліть. Інтерв’ю за
1999–2007 рр. – Харків–Львів, 2008. – 367 с.