Уже в минулому непроста синусоїда життя, бо випала на роки облудної совєтської імперії. Завжди в теперішньому фундаментальні мовознавчі праці, у яких ключ до найзагадковіших первнів мови – власних назв: антропонімів, ойконімів, топонімів, етнонімів. І ось тепер нова праця, на жаль, вже по смерти, монографія «Походження імен та релігійно-міфологічні функції давньоруських і спільнослов’янських язичницьких божеств» (Львів, 2012).

Мала щастя 17 літ входити в життя і творчість цієї унікальної людини і видатного мовознавця. На перший погляд, суворий, маєстатичний, категоричний, принциповий, а що глибше у душу та розум, то виважений, розважливий, вдумливий, самокритичний – і погідний, як літній день. У моєму житті – це Людина-Доля, Людина-Дорога. Я лише одна з багатьох його учнів, кому він відкрив Мову як велику науку і щоденне життя.

Його дорога до Мови також була знакова. Спочатку манив … ліс, ботаніка, біологія. Але, на щастя проблеми зі знанням хемії перешкодили. Цей молодий хлопець, народжений 20 грудня 1925 р. у с. Демня Миколаївського р-ну, що на Львівщині, з волі Божої мав стати алхеміком українських слів, зокрема власних назв людей, етнічних груп, племен, народів, населених пунктів. Тому 1950 р. з відзнакою закінчив філологічний факультет Львівського державного педінституту. Там його дорогою у мовознавчу науку став професор Юліян Редько. Мовознавчі захоплення-студії почалися з найочевиднішого і найрухомішого мовного рівня – лексичного. А позаяк наскрізне прагнення професора Михайла Худаша – дошукатися до джерела проблеми, то, очевидно, що історична лексикологія та лексикографія – це насправді рівнобіжні дороги в минуле і майбутнє водночас. 1961 р. світ побачив його першу в Україні монографію з історичної лексикології “Лексика українських ділових документів кін. XVI -поч. XVII cm. (на матеріалах Львівського Ставропігійського братства)”, що засвідчила неспинну оргію українського народного слова, прорваного крізь товщу старослов’янщини.

Заглиблення у цю проблематику додавала скрупульозна академічна робота над упорядкуванням картотеки для Історичного словника Є.Тимченка, укладання “Словника староукраїнської мови XIV-XV cm.” і “Словника української мови XVI – першої половини XVII cm.”. Ця робота тривала до останніх днів життя, позаяк М.Худаш рецензент 8, 9, 11 випусків “Словника…”.

Як повносилого і владного господаря Мови, його завжди манили мовні перелоги. Один із них – антропоніміка (вивчає систему власних назв). Молода наука з нерозробленою методикою й методологією, але з глибочезним корінням й екзистенційною суттю. Думаю, що назва фундаментальної до сьогодні першої в українському мовознавстві історичної антропонімійної монографії доволі скромна: “Із історії української антропонімії” (1977). У цій непретензійній назві весь Михайло Лукич: він умів бачити глобальність лінгвістичної проблеми, але, аби не потонути в ній, дозовано відтинав той шмат для дослідження, на площині якого не зоставалося ні п’яді непізнаного; студіювати радше углиб, аніж ушир; відтак, наче лісоруб, ідучи крізь хащі, прокладати дорогу і собі, й іншим… На цій дорозі постає проблема за проблемою, одна з яких зреалізована у великому матеріялі “До питання класифікації українських прізвищєвих назв XIV-XVIII cm.” (1980). Саме він автор терміна “прізвищева назва”, без якого годі собі уявити дослідження теперішніх науковців. Принагідно згадався великий Г.Гайне: “Тільки у генія для вираження нової думки є нове слово”. Слова для М.Худаша, а метафорично кажучи, слова у квадраті (бо власні назви мають помножені смисли), – це ключі до нашої персональної історії. Персональної тому, що йому вдається через назви племен, етнічних груп, назви народів, населених пунктів дошукатися першої людини – носія твірної основи подальших новостворених етнонімів, ойконімів, топонімів, антропонімів.

Найперше йдеться про його новаторські праці, де досліджено генезу етнонімів бойки, гуцули, лемки, хорвати, чехи, ляхи, серби, будини; назви племен уличі та дреговичі; легендарних засновників Києва Кия, ІЦека, Хорива та Либеді; імени вождя антів Божа та легендарного вождя (отця) русів Ора (Орія). Автор досліджує ці етимологічно непрозорі назви лише на антропонімійному матеріялі і якнайширшому контрастивному загальнослов’янському тлі. Таким способом витворено нову методологію: пізнання власної назви через власну назву і через передусім слов’янську й українську територіяльну основи. Тим фактично вибито з-під ніг ґрунт тих науковців, що шукають коріння етимологічно складних антропонімів зазвичай у співзвучному апелятивному матеріялі, і то по віддалених і неслов’янських краях. Як наслідок цієї методології поступ в українській ойконімії – три монографії ученого (перша у співавторстві з М.Демчук), які можна назвати науковою трилогією про українську карпатську і прикарпатську ойконімію загальним обсягом 943 стор. тексту і 195 стор. показника досліджених ойконімів – назв населених пунктів як розкодованих носіїв історико-культурної і власне мовної інформації. Це “Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів (відантропонімні утворення)” (1991 p.), “Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів. Утворення від слов’янських автохтонних відкомпозитних скорочених особових власних імен” (1995 p.), “Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (утворення від відапелятивних антропоніміє)” (2004 р). Видано і четверту монографію із цього циклу “Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (відапелятивні утворення)”. У цих працях головні етапи ойконімного етимологізування супроводжує порівняльно-історичний матеріял із різних слов’янських мов, переконливий обґрунтований аналіз морфонологічних змін, субституцій, діялектних чи звичайних писарських деформацій в ойконімі чи антропонімі, а також украй важливий принцип стратиграфії, себто пошуку структурно-топонімічних шарів, залежних від часу і території. Новаторським є і принцип побудови етимологічного аналізу як наукової основи топоніміки: етимологізований матеріял подано не за функціонально-семантичним наповненням топоформанта, а за алфавітно розташованим типом ойконіма в окремій словниковій статті. Можна, звичайно, дискутувати з приводу окремих етимологій, бо, зрештою, кожна етимологія – це наукова гіпотеза, однак від цього ця зведена ойконімійна будівля із відантропонімійним фундаментом не похитнеться.

Цікавий і визначальний ще один аспект: як уся ця праця читається і засвоюється? Анатоль Франс зазначив, що найкраща книга для читання – це словник. Цю трилогію можна назвати словником – науковою інтригою у кожній його окремій ойконімній статті. Автор із умінням детективного жанру розкручує плетиво, здавалось би, непроникної і нерозгаданої назви. Лише багатий досвід науковця й онімна інтуїція як наслідок невсипущої щоденної праці уможливлює доводити до логічного завершення кожну ойконімну статтю. Це щось на кшталт наукової магії (не випадково ж ми назвали його алхеміком), яка здатна притягнути до себе не лише науковців-ономастів, але і найширший загал, якому не може бути нецікаво пізнавати значення назв населених пунктів. Такого типу праці, попри їхню найвищу науковість, помножують шанувальників мови як найбільшої загадки світу.

Гадаю, що авторові вдалося досягти такого синтезу наукової об’єктивности і прозірливости з відкритістю матеріялу не тільки з огляду на блискуче оперування самостійно розробленою методологією і методикою дослідження, але і через безумовну залюбленість у сам об’єкт студіювання і через усвідомлення відповідальности за кожну розтлумачену назву населеного пункту. Цікаво, що наприкінці останньої монографії Михайло Лукич зазначає: “…окремого дослідження ще вимагають не відантропонімні ойконіми, а відапелятивні, відтопонімні (відгідронімні, відоронімні), відетнонімні, утворені від назв об’єктів матеріальної або духовної культури чи об’єктів, створених самою людиною т. зв. культурні назви”. Тільки для тих, що постійно йдуть і зростають, горизонти досліджень віддаляються, однак за ними зостаються пам’ятники досягнутого. Ще одним таким пам’ятником досягнутого буде нещодавно написана розвідка про походження назви Україна (“Як, чому і коли Русь стала Україною, а русини стали українцями?”).

Не менше важливо, а мабуть, найважливіше те, що М.Худаш умів іти до людини. Тому в його багатому доробку незрівнянні, соковиті, трепетні дослідження про видатних українських лінгвістів і громадських діячів І.Желехівського, І.Верхратського, В.Щурата, П.Беринди, И.Лозинського. Ці постаті – знаки своєї доби, а доба в інтерпретації М.Худаша – знак нас самих: минувшина завжди спроєктована у сьогодення. Це, мабуть-таки, ще одне підтвердження лінгвістичної алхемічности професора, який із тисячі слів етимологізує ті, що стають для нас духовним рентгеном, та з грона знаних мовознавців оповідає про тих, чий талант ми ще не зуміли засвітити для себе і для країни.

Однак найвищу вершину учений взяв уже … по його відході у вічність. Мала щастя бачити на його робочому столі дрібним почерком, наче маковим зерням, списаних сотні сторінок про величне, вічне, божественне – про назви Богів слов’янського пантеону (“Походження імен та релігійно-міфологічні функції давньоруських і спільнослов’янських язичницьких божеств», Львів, 2012), які зараз презентуємо. Звідки ці назви: Перун, Велес, Сварог, Дажбог, Макоша, Лель, Полель, Ярило, Семаргл, Стрибог тощо? Разом із пізнанням творчости цього великого мовознавця ми і самі більшаємо та мудріємо. І найперше через те, що його досягнення і стиль життя неможливо вкласти у відому риторичну філософську сентенцію від Ентоні де Мело: “Що доброго у тому, що вчений заглиблюється у слова чи в суть якогось явища, коли його серце не сповнене любови?”.

Ірина Фаріон