Відбулася зустріч із головою Держкіно Пилипом Іллєнком

12 грудня 2017 року відбулася зустріч з головою Державного агентства України з питань кіна Пилипом Іллєнком.

“Поговоримо про цей жанр нашого з вами буття у мистецтві, що має найкоротшу дорогу до серця ‒ кіно. Цей винахід XX століття значною мірою вплинув на моделі світобачення світу. У цій залі у 2010 році ми презентували фільм, який понад 22 роки був заборонений, фільм батька Пилипа ‒ Юрія Герасимовича Іллєнка, знакової постаті не лише в українській культурі, а й у світовій культурі. На цій зустрічі також була присутня народна артистка України ‒ пані Людмила Єфименко Іллєнко. Ми тоді дивилися фільм “Криниця для спраглих”, і навіть не могли собі уявити, що мине всього-на-всього сім років і ми отримаємо колосальний кінопродукт, який виростає з величезної української традиції, яка, звісно що, оновлюється, отримує нові форми, і наповнюється новим змістом. І мені дуже приємно, що ця наступність відбувається, власне, у цьому ланцюгу поколінь ‒ від батька до сина”, ‒ зазначила професор.

Також Ірина Фаріон нагадала присутнім у залі про унікальну книжку “Криниця для спраглих”, яка становить собою синтез сентенцій та афоризмів великого оператора і кінорежисера Юрія Іллєнка. “Розпочинаючи нашу розмову з Пилипом, я хочу зацитувати кілька речей, які, звісно що, у нашій сьогоднішній розмові будуть магістральні.

КІНО ЯК НАЦІЄДЕРЖАВА.

Саме національний кінематограф потрібен нації як дзеркало самоідентифікації та потужний засіб формування національної ідеї держави.

ПОКЛИКАННЯ.

В кіно я просто медіатор чиєїсь вищої волі.

СИЛА БЕЗОДНІ.

“Криниця” ‒ то ексклюзивно мій, суто естетичний жест, який своєю силою перевершив усі політичні, етичні і прагматичні інвективи свого часу. Це був фільм, від якого міг би поїхати дах у світового кіна.

СМЕРТЬ ЗА БЕЗСМЕРТЯ.

Змістом художнього образу Дмитра Мілютенка у “Криниці для спраглих” було безсмертя нації. Дмитро Омелянович заплатив за це своїм земним життям. Мені здається, що після “Криниці…” я теж помер. І вогнище тут ні до чого. Я спалив себе сам своїм максималізмом і … любов’ю до кіна.

Спалив і воскресив себе у своїх дітях! Фільми Пилипа Іллєнка прокладали українцям дорогу в першу чергу до самих себе. Найголовніше для нашого різножанрового кіна ‒ це вписаність його в питомий український національний контекст. І тільки тоді, коли він буде питомий і національний, він буде цікавий для світу”, ‒ зауважила Ірина Фаріон.

В свою чергу на прохання Ірини Фаріон український актор, продюсер, політик, голова Державного агентства України з питань кіна Пилип Іллєнко розповів про те, як йшов цією дорогою державного службовця, хоча насправді дуже творча людина, як почуває себе на цій посаді, яка стратегія Держкіна, які почуття його переповнюють чи не переповнюють.

“Так парадоксально склалося, що я фізично народився на знімальному майданчику кіностудії ім. О.Довженка, і з перших днів свого життя майже постійно там перебував. Батькам не було де мене залишити, тому вони брали мене на зйомки. І це дуже заразна штука, якщо ви потрапляєте в кіно, особливо в дитячому віці. Воно переслідувало мене, і у якийсь момент я просто перестав чинити спротив, і вирішив, що треба інші справи закинути і братись за кіно як свій предмет дослідження, роботи, розвитку. І оскільки, не зважаючи на досвід роботи в кіно і актором, і в інших іпостасях, через свою юридичну підготовку і досвід юридичної практики, мене в кінематограф занесло в як менеджера. І я щиро вважаю, що саме зусилля адміністраторів, зусилля управлінців мають приносити не менше користі, ніж зусилля митців. А робота продюсера в кіно ‒ це посередник між творчою особистістю режисера і реальним життя”,‒ розповів голова Держкіно.

Пилип Іллєнко також зазначив, що Держкіно України має само по собі складну долю: в деякі роки воно навіть зникало з мапи. “Коли я прийшов працювати в агентство, то українське кіно практично було позбавлене фінансування. Усі процеси виробництва фільмів ‒ зупинені, більшість ‒ законсервовані. Надії на те, що воююча країна буде приділяти увагу культурі в таких масштабах, щоб відновити індустріальний процеси, було дуже мало. Водночас відбулася трагедія в Іловайському котлі, відбувалися й інші масштабні бойові дії, а на наших екранах продовжували показувати російські серіяли про російський спецназ, про російських “ментів”… І фактично інформаційний простір був повністю окупований російським пропагандистським контентом. Треба віддати належне, що Росія десятиліттями вибудовувала систему державної підтримки своєї кіноіндустр, і в першу чергу усвідомлювала силу кінематографу як зброї інформаційної, духовної, яка вбиває не тіло, а душу. Ми, як прийшли, то почали одразу протистояти присутності великої кількости цього російського контенту. Це призвело до суттєвих змін у стосунках між телевізійною галуззю України і галуззю кінопрокату. Бо одразу після мого приходу ми запровадили систему моніторингу російських фільмів і почали активно їх забороняти. Але однієї заборони було мало, потрібно створювати і власний контент, який би замінив ось цю всю російську агресивну пропаганду, який би міг формувати український культурний контекст. І за увесь період української незалежности ми цього року маємо перший осінній прем’єрний сезон українських фільмів, який почали з фільму “Червоний” і зараз сезон закриваємо фільмом “Кіборги”.

Також Пилип Іллєнко наголосив, що сьогодні ми не говоримо про створення української кіноіндустрії, а говоримо про її відродження, бо культурна спадщина України в галузі кіно ‒ надзвичайно велика.

“Весь час українського кінематографу був позначений конфліктом між державною і художниками, між державною і митцями, між окупаційною владою і митцями. Українські кінематографісти ніколи не сприймали державу як щось, що сприяє розвитку українського кіна. Навпаки ‒ весь час існував конфлікт, кожен раз все існувало всупереч. Фактично немає жодного видатного українського режисера, який би не пройшов через заборони, який би не пройшов якісь дуже складні речі усунення від кіна, навіть в деяких випадках це було пов’язано з позбавлення волі. От таке постійне протистояння призвело і до такої форми, в якій розпочало розвиватися українське кіно, зокрема політичне кіно. Ця форма була зручна в тому плані, що за політичним символізмом, за складними за формою художніми образами можна було сховати приховані меседжі та приховані змісти. І це був єдиний спосіб філігранно провести її через тодішню цензуру.

Тому, коли сьогодні розвивається кіно, воно опинилося зовсім в іншій системі координат. Сьогодні ми можемо спостерігати створення фільмів, які вперше говорять відверто про важливі етапи української історії, про важливі етапи українського сьогодення, не вдаючись до умовностей, не вдаючись до прихованих змістів. І деякі критики це сприймають як явища негативного характеру, бо всі звикли, що український кіномитець має бути у конфлікті з державою. І це є одним з таких інтелектуальних визначників, які впливають на форму і зміст сучасного українського кінематографа”.

Пилип Іллєнко зауважив, що потрібно чітко розділяти українське національне кіно і кіно або кінопродукт, просто вироблений в Україні: “Ні для кого не секрет, що дуже багато років українська кіногалузь розвивалася в основному як сервісна галузь для російського серіяльного кіновиробництва в Україні. Тому що тут дешевше, бо тут були якісні професійні кадри, але світоглядний, творчий, художній контроль перебував за межами українського процесу. І є національне кіно як щось, що дуже багато років існувало у реальному андеграунді. І для себе я визначаю дві ознаки національного фільму. По-перше ‒ він має бути українською мовою, бо мова є основним маркером національної належности; принаймні основна частина діялогів того фільму має бути українською мовою. Друге ‒ розташування цього фільму в українському культурному контексті, тобто ‒ апелювання до архетипів, використання культурних символів, спрямованість на формування української мітології”.

Друге поняття, яке потребує, за словами Пилипа Іллєнка, визначення ‒ це патріотичне кіно: “Кожен, хто оперує цим поняттям вкладає у нього свій зміст, і дуже хочеться привести його до якогось спільного знаменника. Виходячи з тої цитати мого батька, з якої ми розпочали зустріч, для менепатріотичний фільм ‒ це кіно, яке може сприяти і формувати національну самоідентифікацію, міти, які необхідні для існування нації, культурні символи, нові архетипи, а також якісь речі, які можуть об’єднувати людей через запровадження навіть якоїсь цитати з фільму, яка йде в народ. Впевнений, що фільм “Кіборги”, і не тільки, дадуть точно кілька крилатих висловів”.

Завершуючи виступ Пилип Іллєнко назвав позитивні події, які відбулися в українській кіноіндустрії: ухвалення закону про державну підтримку кінематографії в Україні, який фактично є остаточним прощанням з радянською підтримкою кінематографії; очищення інформаційного простору від російського пропагандистського продукту; демобілізація українського кінопроцесу як всередині нашої країни, так і в міжнародному масштабі.

В свою чергу народний депутат України VII скликання свободівець Андрій Міщенко зауважив: “Напевно, це найбільше досягнення Революції Гідности, коли людина за своєю суттю державник, націоналіст, з серйозним стержнем, з величезним професійним багажем знань очолила таку структуру. На мою думку, це єдина структура в країні, яка за цих три роки показала найкращі показники, що працюють на українську державу і на українське суспільство”.

12 грудня 2017 року в межах проєкту доктора філологічних наук, професора Ірини Фаріон “Від книги до мети” відбулася зустріч з головою Державного агентства України з питань кіна Пилипом Іллєнком.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Spam Protection by WP-SpamFree