9 грудня 2015 року у межах авторського проєкту Ірини Фаріон “Від книги до мети” відбулася творча зустріч із лауреаткою Шевченківської премії, письменницею, головним редактором часопису “Слово Просвіти” Любов’ю Голотою.

“Сталося так, що ми знайшлися із Любов’ю Голотою у цьому світі, подали одна одній руки і йдемо часом паралельно, часом перехрещуючись. Я дуже хочу, аби ви сьогодні проникли у цей багатющий внутрішній світ цієї дуже красивої, вільної, вільної жінки”, – повідомила доктор філологічних наук Ірина Фаріон.
Прийшов привітав письменницю і один із авторів тижневика “Слово Просвіти” поет Богдан Залізняк, задекламувавши для пані Голоти свій вірш. Також були присутні під час творчої зустрічі й автор “Слова Просвіти” Василь Шпіцер, керівник “Слова Просвіти” Ярослав Пітко, члени галицької “Просвіти”, студенти Національного університету “Львівська Політехніка”, представники львівської міської та обласної організації ВО “Свобода”.

Ірина Фаріон зачитала досьє на автора, відзначивши Любов Голоту також і як жінку, яка дарує любов цьому світові і вбирає цю любов зі світу сама.
Любов Голота про себе розповідати не любить, але для присутніх у залі зробила виняток, згадавши декілька епізодів із свого життя: “Коли мене питають, що я б розказала про себе, то мені хочеться сказати: ну народилася, ну жила, ну вчилася, ну працювала… Я не зробила, на жаль, те, про що мріяла у ранній своїй юності. Мені хотілося зробити щось таке дивовижне, щоб на мене всі оглянулися, помітили мене, сказали: яка хороша дівчина!. Я не знаю, що це мало бути, але це мало бути щось приємне, корисне і незвичайне для людей. Мабуть, саме тому я почала писати вірші. Пишу їх давно, друкуватися почала десь з восьмого класу. Якось мені відразу хотілося попробувати усе, що є у цьому світі: щоб було і смішно, і сумно, і весело, і щоб головне – там була людина.
Народилася я 31 грудня 1949-го в шість годин вечора у місті Кривий Ріг. Я завжди питала свого батька, чого він пожалів мене записати красиво: 01.01.1950 року. І батько мені казав, що кожна людина має свою зірку, свій час, свою хвилину, що, коли я народилася, то уже там знали, коли назад повернуся. Тому Бога обманювати не можна.
У мене з моїм батьком була така дуже висока, не багатослівна дружба. Я знаю, як називається кожна травина, кожен жук, я можу відрізнити, коли сходить жито, а коли зимова пшениця. Тобто все це якось так природньо ввійшло. Єдине, що я не послухала свого батька – він хотів, щоб я була агрономом, а мені не хотілося носити гумові чоботи, я хотіла бути філологом, я хотіла вчити українську мову, літературу, історію”.
Письменниця пригадала і як під час навчання в університеті не підписала лист, спрямований проти роману Олеся Гончара “Собор”. “Це те, що склало моє життя – батьківський досвід, який не завжди можна було показувати на люди і ось такий наївний і дуже цинічний досвід, який дали тобі ще на першому курсі. Тоді я зрозуміла, що цей світ не завжди такий, яким ти його сприймаєш, не завжди тебе люблять у ньому, але, мабуть, завжди ти не відчуєш сорому перед собою, коли збережеш от те, що є у тобі”, – повідомила вона.
Любов Голота запевнила, що Дніпропетровщина не є русифікована. Розповіла, що завжди говорила українською мовою і у Дніпропетровську з цього приводу мала тільки два непорозуміння: ” Якось продавця дуже сильно образило слово “склянка”, коли я попросила дати мені “склянку супу”. І вперше тоді я почула чарівне слово “бандерівка”. А потім ще була жінка, яка теж своєрідно зреагувала на українську мову в Дніпропетровську, сказала: “Нє всєх вас жидов поубівали на войнє”. Це було геніяльно! Тут уже я вдалася до фарисейтва, витягнула своє журналістське посвідчення і цю жінку перевели аж на місяць вантажити ящики”.
Розповіла Любов Голота й чим запам’ятався їй перший візит до Львова: “Ми стояли біля Оперного театру, і тут ідуть з прапором львівські депутати, збоку їде кран, і знімають Леніна. Через деякий час Ленін поплив над нами, розставивши руки. Це були незабутні відчуття, я відчула такий бронівський рух всередині свого тіла, кожна клітина, кожна кровина якось рухалася, ставала в иншому порядку, щось мінялося, може, навіть я звільнилася тоді від того утробного страху, який був притаманний моєму поколінню. Мені було майже сорок років, а я думала, що все – настала вільна Україна, я прийшла в рай і завтра будуть инші люди. Я не думала, що не буду працювати і житиму, як полтавський соцький, ні, я знала, що я буду працювати ще більше, я була готова сказати, як тоді сказали жителі Прибалтики – “хай ми будемо голодні, хай не матимемо світла, газу, нічого не матимемо, але ми будемо такими, якими ми були до війни – ми будемо вільними”. Я пам’ятала про це, але щось не спрацювало в нас самих. Цей час був великою школою для нас. Ми уже зрозуміли, що наше щастя і нещастя у наших руках. Соціум на нас тисне, політикам ми не довіряємо, але багато що залежить від нас, як кожен із нас зробив свою справу – як вилікував, як вивчив …”.
Письменниця зауважила, що уже двадцять років працює над виданням часопису “Слово Просвіти”. “Із цим я живу. У цьому виданні друкуються багато львів’ян, завдяки цій газеті я познайомилася із Іриною Дмитрівною і її проєктом “Плакати про рідну мову”, – повідомила Любов Голота.
Призначення кожного із нас, як повідомила Ірина Фаріон, дарувати тепло, дарувати почуття, дарувати знання, дарувати силу. “Цей проєкт є для того, щоб ми трималися купи. Тому я неймовірно вдячна, що вас прийшло сьогодні так багато. Я вам дякую за цю велику повагу до цієї дивовижної жінки, яка двадцять років очолює єдиний культурологічний тижневик в Україні, який називається “Слово Просвіти”. “Просвіта” була заснована “вчора” – 8 грудня 1868 року і тоді “Просвіта” формулювала завдання – освіта та національна свідомість. Що змінилося сьогодні? Абсолютно нічого не змінилося, ми далі просвічені і далі значна частина суспільства несвідома. Тобто наше завдання – шукати найрізноманітніші форми, аби достукатися до себе. Бо тільки та книжка, яка проходить через царину наших почуттів, здатна нас змінювати. Наші знання потрібні нам не для того, щоб наповнити ними себе, а для того, щоб ці знання нас змінювали, щоб ми порівнювали себе не з иншими, адже все рівно будуть сильніші і слабші від нас, щоб ми порівнювали себе сьогоднішніх і себе вчорашніх. Щоб ми собі казали, що сьогодні ліпший день, ніж вчора. Пані Любо, ви сьогодні подарували нам справді цей майстер-клас – як ставати ліпшими”.
Також автор проєкту “Від книги до мети” подарувала Любов Голоті “літні” квіти та пісочний годинник. “Цей пісочний годинник яскравого жовтого кольору і свідчить, що ми діти сонця, і наше завдання повертати ослаблих людей обличчям до сонця, повертати нашу країну – прострілену, знеможену, розтерзану – також до сонця. Нехай це буде символом влади над часом, який не має теперішнього, минулого чи майбутнього, який має єдину категорію – роботи над собою”, – повідомила Ірина Фаріон.